Тернопільський обласний осередок Всеукраїнської Екологічної Ліги в Тернопільському районі організував нову еколого-краєзнавчу конференцію «Звитяга та краса Хмельниччини». Доповіді учасників ознайомили присутніх із неповторними місцевостями та цікавими невідомими для широкого загалу історичними фактами місць свого походження.
Голова осередку завідувач кафедри фізіології з основами біоетики та біобезпеки професор Степан Несторович Вадзюк звернув увагу присутніх, що такі зустрічі справді підвищують обізнаність молодого покоління із здобутками та історичними подіями рідного краю.
Перша доповідь була присвячена Хмельницькому. Аліна Матвіюк розповіла, що Хмельницький веде свій родовід від невеличкого поселення Плоскирів або Плоскирівці. Назва міста походить від назви річки Плоскої, в місці впадіння якої до Південного Бугу, виникло стародавнє поселення. Перша документальна згадка про Плоскирів відноситься до першої половини XV століття. Польський король Владислав ІІ Ягайло в 1431 році надає вірній шляхті привілеї на подільські володіння.

У 1578 році польський король Стефан Баторій надав Плоскирову статус містечка.
З 1665 року до кінця 18-го століття містечком володіла родина польських магнатів Замойських, родинний герб яких (три перехрещені стріли на гербовому щиті) став основою герба Проскурова та сучасного Хмельницького.
Після загарбання Поділля Російською імперією, 5 липня 1795 р. імператорським указом була утворена Подільська губернія. Один із повітів губернії став називатися Проскурівським, а його центром стає місто Проскурів. Саме в цьому імператорському указі вперше зустрічається назва “Проскурів”.

Хмельницький притягує неймовірною атмосферою творчості, можливостями відпочинку, гарного дозвілля та гостинністю його мешканців. Місто є одним із найохайніших та найзеленіших обласних центрів України, що розкинувся по обидва боки річки Південний Буг. Хмельницький динамічно розвивається і є сучасною візитівкою краю. Швидкими темпами у місті розбудовуються нові житлові масиви та будуються сучасні об’єкти інфраструктури, з’являються нові шкільні та дошкільні навчальні заклади, спортивні та дитячі майданчики. Місто прагне максимальної енергонезалежності, саме тому у Хмельницькому діють програми термомодернізації та утеплення житлових будинків, встановлюють індивідуальні теплові пункти, на дахах розміщують сонячні батареї тощо.

Згадували полеглих у російсько-українській війні хмельничан – Андріюка Євгена Олександровича, Бабенка Валентина Олександровича, Багнюка Олександра Олександровича,
Леоніда Гончарука, Олександра Кота… Загалом, під час повномасштабного вторгнення, Хмельницький втратив понад 700 Героїв України, а за період 10-річної війни понад 1000 військовослужбовців.
Другу доповідь підготувала Юлія Бойчук про рідне місто Старокостянтинів. Довгий час вважалося, що місто заснував князь Василь-Костянтин Острозький у 1561 році. Однак виявилося, що Старокостянтинів є літописним містом Кобудем, історія якого налічує 800 років. Про це свідчить «Історична довідка про заснування міста Старокостянтинова Хмельницької області», видана інститутом археології Національної Академії Наук України після аналізу історичних джерел та проведення археологічних розкопок.

До найвідоміших пам’яток Старокостянтинова належать за́мок князі́в Остро́зьких – резиденція князів Острозьких, збудована на мисоподібній ділянці при злитті річок Случі та Ікопоті, як органічна частина міської інфраструктури Старокостянтинова в останній чверті XVI століття. Був занесений до Державного реєстру національного культурного надбання. XVII-XVIII століття, Сторожова вежа, Пала́цово-па́рковий анса́мбль «Са́мчики» – музей-садиба у селі Самчики на схід від Старокостянтинова. У всеукраїнському конкурсі «Сім чудес України», проведеному в 2007 році, садиба у Самчиках була одним із номінантів від Хмельницької області.

Серед захисників родом зі Старокостянтинова, які полегли за свободу України: Нестерчук Микола Миколайович, Франчук Максим Русланович, Маслянчук Микола Володимирович, Баннов Михайло Михайлович, Завгородній Владислав Анатолійович, Краснолуцький Владислав Миколайович, Шевчук Сергій Володимирович, Куликов Дмитро Олександрович, Савчук Микола Володимирович, Довгалюк Роман Олександрович, Білоус Руслан Олександрович, Ошкало Валерій Миколайович, Чехун Роман Георгійович, Сікаленко Максим Анатолійович, Городничев Костянтин Валентинович, Бортник Дмитро Валерійович.

Леся Чубенко представила дуже цікаву доповідь про рідне село Самчики. Самчики-село в Хмельницькому р-н, Хмельницької області. Село розташоване на берегах річки Случ. Поселення відоме з 16 ст. І до 1545 року називалося Замчики (через замок-сторожу). В літописах 1545 року воно вперше згадується як село Самчики, тоді польський король Сигізмунд І подарував його Василю Костянтину Острозькому, приписуючи до волості Костянтинівської. У володінні князів Острозьких Самчики знаходилися до 1620 року, потім належало князівським родинам Заславських, Сангушків і Любомирських. З 1715 року в Дубно Ян-Самюель Хоєцький отримує від Олександра-Доменіка Любомирського с.Самчики на держання його ординаційним правом. У 1725 р. Ян-Самюель Хоєцький закладає тут маєток-резиденцію.У 1737 році за дозволом Януша-Олександра Сангушко, Ян-Самюель Хоєцький переписує Самчики синові Франциску-Казимиру, котрий у 1771 році закінчує поблизу будівництво кляштору-резиденції ордену маріянців (зараз церква Св. Параскеви П’ятниці). У 1789 р. Спадок отримує його син Ян Непомук Хоєцький. Хоєцькі володіли маєтком аж до 1791 року, а потім були вимушені покинути землі.

Наприкінці XVIII ст. Петро Чечель гайсинський староста купує Самчики під свою резиденцію. Мати Петра Чечеля була з Хоєцьких – це була дочка Яна Хоєцького, рідного брата Франциска-Казимира Хоєцького. Новий власник розпочинає розбудовувати й прикрашати маєток. З 1801 р. Архітектура маєтку набуває рослинного декоративного оздоблення – розбивається парк за проектом ландшафтного архітектора ірландця Діоніса МакКлера в модному тоді стилі – англійському. Декорує будівлі, інтер’єри палацу, італієць Жан-батісто Цагляно. Маєток обводиться муром. Після Петра його син Ян отримав село в спадок. Після смерті Яна, власником маєтку стає їхній син – Якуб. У 1854 році він засновує в маєтку чи не найпершу сільську музичну школу у Волинській губернії. Керувати школою і маєтковим симфонічним оркестром запрошує відомого композитора Родеріка Брауна. В школі сільські юнаки віком 10-17 р. Навчалися грі на духових і струнно-смичкових інструментах.

Із 1870 року новим власником маєтку стає Олександр Угрімов. Олександр Іванович та Марія Павлівна Долгово-Сабурови в Самчиках вели велику освітню діяльність серед селян, місцевої інтелігенції. Збудували за свій кошт школу й утримували її. На початку XX ст. І. Угрімов покидає маєток Самчики, і з 1902 року новим власником стає М.П. Шестаков. Він долучає до маєтку значний терен сільської землі у 3 га, заклавши тут ділянки французького регулярного парку, обводить маєток кам’яним муром-огорожею з новим головним в’їздом Брамою, на партері ставить фонтан. Після більшовицького перевороту 1917 р. Палац стояв пусткою, Потім використовувався за різним призначенням тут були: комунальні квартири, лікарня, піонерський табір.
Із 1990 р. Садибу Самчики визнано музеєм. З 1997 р. Його офіційна назва – Державний історико-культурний заповідник «Самчики».

У парку навколо самчиківської садиби росте 287 порід і видів дерев та кущів тут росте абориген Північної Америки липа канадська широколиста, 150-річна ялина європейська, та поруч тайгова, якій уже 280 років. Парк закладено у двох стилях – французькому і англійському. І французький на території України зберігся тільки у Самчиках.
Самчиківський Розпис (або самчиківка) як вид декоративно-ужиткового мистецтва зародився у селі Самчики орієнтовно наприкінці XIX – на початку ХХ століття та поширився Поділля та південно-східною Волинню. Розпис характеризується переважно рослинними орнаментами, яким прикрашали стіни будинків, аби захистити себе від бід. Основна тематика цього розпису – це рослинні мотиви у найрізноманітніших їх інтерпретаціях. Кожен орнамент мав свою назву, за якою його одразу можна було розпізнати. В межах першого етапу арт-проекту «Нове життя самчиківського розпису» в селі розписом були прикрашені автобусні зупинки школа, будівля сільської ради, а також приватні будинки і паркани. У 2019 р. Самчиківський розпис було включено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.
Відомі Самчики не лише маєтком та розписом. А ще й через фільми сцени яких неодноразово тут знімалися.
1. Кінофільм «Конi не виннi», Одеська кіностудія, режисер Станіслав Комар 1956 р. Екранізація новели М. Коцюбинського.
2. Телевізійний серіал “Зачароване кохання”, телеканал «Інтер», 2008 р.
3. 12-серійний фільм «Вовче сонце» 2013 р.
4. Фільм “Троє” 2017 р.
5. Серіал “Кріпосна” 2019 р. Деякі кадри були відзняті в садибі Самчики.
Загиблі герої села: Наскалов Андрій Валерійович, Павлов Ілля Олександрович, Лук’янов Андрій Миколайович, Фурмана Олександра Миколайовича.
Марина Котлінська представила доповідь про рідне село Лощківці. Село Лошківці.

Історія села була цікавою не лише в історичному контексті, а і розповідями про науковців, які досягли вагомих здобутків на загальнодержавному рівні у галузях політехніки, бізнесу та харчових технологій. Серед них Гіджеліцький В.М., Фабіянська І.В., Вінський Й.В.

Також Марія Хоптяна розповіла про село Віньківці. Свою назву за цілком вірогідним припущенням Віньківці.

Віньковецький край – частинка милого серцю Поділля. Віньковеччина милує око не тільки прекрасними краєвидами: безкрайніми ланами, родючими садами. До наших днів тут збереглися справжня перлина сакральної архітектури, чудовий зразок подільської
дерев’янної архітектури – триверха Свято-Михайлівська церква (1769 р.), костел Св.Трійці (мур. 1750 р.), деякі містечкові будинки (садибний будинок (мур.); п. п. ХІХ ст.), а також рештки колись могутнього замку (південної вежі, мур. XIIIXIV ст., XV-XVIІІ ст.).Свято-Покровської церква, що споруджена у 1773 році в селі Адамівка. В 1884 р. до західного фасаду прибудована дзвіниця. Церква кам'яна, є взірцем стародавнього типу фортифікаційних оборонних храмів України XVI ст.

У центрі села Говори знаходиться Говірський професійний ліцей, що розмістився на території колишнього панського маєтку роду Стадницьких гербу Шринява (Szreniawa), будівництво якого розпочалось у 1630 році. На західній околиці с. Говори, в віковому бору граф Стадницький організував маєток і побудував будинок, який нині являється головним корпусом ліцею.

У палаці збереглися ліплення на стінах кількох приміщень, плюс геральдично-дерев'яна стеля в комп’ютерному класі. Збереглась оранжерея – зараз там читальна зала. З двох симетрично розташованих флігелів, які обіцяє чотиритомник, зберігся лише один. Інший занадто перебудований. Є стара брама. Також на території Говірського професійного ліцею розміщений державний парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва загальною площею 9,9 га. В цьому парку зібрані рідкісні види дерев, знаходиться в ньому липова алея довжиною 300м.

Згадували героїв російсько-української війни: Білявського Петра Володимировича, Кутковського В'ячеслава Володимировича, Ступницького Сергія Миколайовича, Шкринду Володимира Володимировича, Дорохіна Юрія Вікторовича, Леонова Сергія Олександровича, Ковальчука Віктора Михайловича, Михайлова (Козака) Андрія Івановича, Мацідона Михайла Анатолійовича, Фурмана Олега Миколайовича, Веретка Миколу Івановича, Вознюка Юрія Леонідовича, Мазура Олега Борисовича, Самойлова Аліма Олексійовича, Коломійчука Анатолія Руслановича, Бойка Василя Васильовича, Коцура Володимира Петровича, Волошина Руслана Вікторовича, Березюка Дмитра Вікторовича, Галушко Леоніда Петровича…

За традицією, що склалась, на завершення заходу вшанували пам'ять полеглих героїв хвилиною мовчання.
Матеріал впорядкувала доцент кафедри фізіології з основами біоетики та біобезпеки Волотовська Наталія