Четвер 20 лют. 2020
Тетяна ТИМОЧКО: "Найбільша проблема у тому, що в Україні відсутня екологічна політика…", інтерв'ю виданню "Україна і світ сьогодні"

У той час, коли на теренах самої України на її внутрішню екологічну ситуацію насправді звертають мінімум уваги, про екологічну кризу, яка спостерігається наразі в нашій країні, на повний голос заговорили навіть європейці. Саме про це йшлося у звіті Організації безпеки та співпраці у Європі (ОБСЄ), оприлюдненому минулого місяця у Празі (Чехія).
Основними причинами незадовільного екологічного стану українських територій, на думку міжнародних експертів, є – вкупі з наслідками чорнобильського лиха – також токсичні відходи, котрі у нас належним чином ніхто не утилізує, та забруднені водойми.
Проте, як переконують вітчизняні екологи, ми маємо набагато ширший спектр екологічних негараздів. Причому якщо найближчим часом уряд не внесе ці проблеми до переліку першочергових для вирішення, Україна може втратити найдорогоцінніше – час, про що й розповідає на шпальтах нашого видання 1-ий заступник голови Всеукраїнської екологічної ліги Тетяна ТИМОЧКО.

 

- Тетяно Валентинівно, не секрет, що екологічна ситуація в Україні залишає бажати кращого...
- Це ще м'яко сказано! Останніми роками – навіть попри те, що найбільші підприємства-забруднювачі нібито й зменшили рівень шкідливих викидів (як правило, за рахунок зменшення обсягів виробництва), - справді надзвичайно загострилася екологічна ситуація. Насамперед, треба відзначити серйозний стан забруднення атмосферного повітря. Серед його основних забруднювачів – якраз промислові підприємства. Другий чинник – автомобільний транспорт, від котрого потерпають у першу чергу великі міста. Й навіть не стільки через велику кількість автівок (хоча це теж впливає на рівень забруднення атмосфери), скільки тому, що на дорогах ми бачимо або застарілі моделі, або супермоделі, тобто - позашляховики, пересуватися на котрих більшість країн світу у своїх містах просто заборонила. Як на мене, це правильний крок.

- Не треба навіть наводити статистичні дані, аби зрозуміти, що найбрудніше повітря ми маємо у Донбасі...
- На жаль... Але все – за бажання і політичної волі - можна змінити на краще. Зокрема, приєднання України до Кіотського протоколу (хоча поки що наші сподіванки на поліпшення стану повітря не виправдалися!) якраз і стосується цих навантажених регіонів. Але найголовніший чинник, який може змінити ситуацію, - це потужне фінансування заходів захисту атмосферного повітря. Тобто, якщо підприємства-забруднювачі повітря в Донецькій області платять дуже великі кошти (бо викидів багато) за забруднення атмосферного повітря, то ці кошти мають спрямовуватися саме на захист атмосферного повітря, а не якісь інші потреби.

- Але ж від різноманітних забруднювачів потерпає не тільки повітря, а й вода...
- І дуже потерпає! Хоча на перший погляд ніби всі розуміють, що знищення водних запасів – це фактично знищення всієї країни, проте стан водних ресурсів України справді викликає велику стурбованість. Йдеться, насамперед, про поверхневі води, що є джерелом питного водопостачання в Україні. Адже саме стан поверхневих і підземних вод спричиняє низьку якість питної води. Для України, як і для решти країн світу, це – надзвичайно важливе питання. Хоча б тому, що, як відомо з досліджень ВООЗ, 80% усіх захворювань у населення Землі пов'язані з вживанням неякісної питної води.
А в нас забруднення Дніпра, з якого п'ють воду дві третини українців, є дуже високим. Окрім того, стан маленьких річок і водойм несе серйозне загрозу поверхневим водам. Антропогенне й техногенне забруднення в окремих регіонах України спричиняє не тільки забруднення поверхневих, але й підземних вод.
Це, як на мене, - серйозна загроза (без найменшого перебільшення!) національній безпеці країни, тому що підземні води є стратегічними ресурсами будь-якої держави. В Україні ж ці стратегічні ресурси подекуди використовуються... в технічних потребах. Приміром, окремі артезіанські свердловини у Києві «обслуговують» потреби автомийок чи СТО, де цією водою миють автомобілі. І таких прикладів по Україні – безліч. У місті Павлоград Дніпропетровської області, скажімо, водозабір належить тепер уже приватному об'єднанню «Павлоградвугілля», - і ця чиста якісна вода, котру мали би пити мешканці Павлограда, направляється підприємством на технічні потреби шахт! А населення 100-тисячного міста п'є хлоровану й не зовсім чисту воду з водогону «Дніпро – Західний Донбас»... А «Павлоградвугілля» (тільки тому, що на його території опинились артезіанські свердловини) тепер не хоче навіть платити за цю воду гроші, - і користується цим стратегічним ресурсом, який належить усьому місту, як йому заманеться...

- Повітря брудне, вода нагадує «хімічний коктейль», вирубуються зелені насадження...
- Їх обсяги, особливо у межах міст, останнім часом скорочуються просто катастрофічними темпами! А на місцях колишніх парків і скверів, як гриби після дощу, виростають чергові багатоповерхівки, на чому збагачуються окремі групи людей. Крім того, абсолютно неефективною є політика поводження з лісовими масивами: задля функціонування деревообробних підприємств вирубуються величезні масиви якісних дерев, які ще довго могли б стояти на території України. І це при тому, що Україна – за лісистістю – знаходиться на одному з останніх місць у Європі! Та цим практично ніхто з урядовців не переймається...
Все, що ми маємо сьогодні, можна охарактеризувати коротко – нераціональне природокористування. Проявів – безліч. Під забудову (в угоду бізнесу!) забираються найкращі ділянки. Ось один з найсвіжіших прикладів: на Полтавщині, де поки що найчистіші землі, води і повітря, планується будівництво металургійного заводу! Певні бізнес-групи зацікавлені у цьому будівництві, тому що у Комсомольську знаходиться гірничодобувний комбінат, який і забезпечуватиме сировиною цей металургійний комбінат. Та якщо його збудують і запустять в дію, Україна втратить один зі своїх найчистіших куточків. І річку Псел, до речі, яка тече тією територією і - попри загальну забрудненість українських рік - досі залишається однією зі справді чистих приток Дніпра.

- За якими ще показниками, окрім рівня заліснення, ми поступаємося європейським країнам?
- Та в нас їх усі й не перерахуєш!.. Наприклад, в Україні розорано 72% її території, що є найвищим показником розораності землі. Та це зовсім не означає, що у нас всі ці поля зайняті під посівами і дають високі врожаї. Багато з них тепер стоять необроблені, зарослі бур'янами і – фактично – це спричиняє подальшу їх деградацію. І це в той час, коли Україна, якби уважніше ставилася до власного сільського господарства, могла би мати від нього набагато більший зиск, не знищуючи при цьому земельного фонду! А в нас що? У кращому разі розорали й забули... У гіршому – продовжуємо забруднювати ґрунти пестицидами, важкими металами, іншими видами забруднювачів. А це не лише спричиняє серйозні процеси деградації самих ґрунтів, але й значно шкодить усьому довкіллю.

- Тетяно Валентинівно, з карти України ризикує щезнути Національний парк «Гуцульщина»... І не лише він! Що у нашій державі наразі відбувається із заповідними територіями?
- Справжній наступ по всьому фронту – саме по лінії заповідних територій (а це території, що в усьому світі покликані – через збереження залишків дикої природи – покращувати стан довкілля) з боку капіталу. Йдеться не лише про забудову заповідників і заказників чи зменшення (знову ж таки, задля забудови!) обсягів об'єктів природно-заповідного фонду. Часто проблема ще й у тому, що значна частина заповідних територій в Україні існує лише на папері. Тобто, їхні межі не винесені в натуру. Що це значить? Довкола заповідника мусять бути кілочки зі спеціальними табличками з написом, що тут уже починається територія заповідника... Зараз же, коли заходить мова про збереження цих об'єктів (а суперечки точаться навіть у судовому порядку!), іноді неможливо довести, що ті чи інші землі насправді є територією певного заповідника.
До речі, багато хто з тих, хто посягає на заповідні території, якраз цим і оперують, говорячи: а де винесено в натуру, де фактично видно, що це – вже заповідник?! А адміністрації багатьох заповідників (вони наразі намагаються отримати документ на право володіння землею) мають величезні проблеми з визначенням таких меж. Для отримання земельного акту проводиться аерозйомка (фахівцями спеціальних державних установ, що мають на це ліцензію) заповідної території, та при цьому фактично всі вони чомусь зменшуються від 100 до 300 га. А нам потім пояснюють, нібито теперішні методи зйомки – сучасні і тому більш точні! - відрізняються від тих, що існували за радянських часів, коли ці об'єкти створювалися. Але тоді логічно спитати: якщо вони більш точні, тоді чому вони весь час «точніші» тільки у бік зменшення, а не в бік збільшення цих об'єктів?!

- Ви можете навести конкретні приклади?
- Нещодавно науково-експертна рада Мінприроди розглядала ситуацію, в якій опинився Кримський заповідник: саме після проведення такої сучасної аерозйомки площа цієї унікальної заповідної території чомусь зменшилася аж на 100 га! Ще один приклад – уже зі столичного життя: йдеться про цілу епопею зі створенням національного парку «Голосієво». Боротьба за це йде давно: уже був відповідний указ Президента, а минулого року – і рішення Київради... Тобто, документи про затвердження створення національного природного парку готуються давно, та якщо порівняти цифри від того моменту, коли з'явився указ Президента, і до рішення Київради, а тепер – до реальних пропозицій щодо безпосереднього створення цього національного природного парку, то за ці роки на шляху погодження документів він уже «втратив» майже 1000 га. Їх поспіхом «відгризають» від території майбутнього національного парку, одночасно переводячи в інший фонд, що дозволить потім пустити під забудову...

- Ситуація зі столичними землями насправді жахлива, але вона відома. А що відбувається поза межами Києва?!
- Екологів зараз дуже турбує ситуація з Ялтинським гірсько-лісовим природним заповідником, бо готуються документи (і ми маємо копії усіх цих документів) й рішення про призупинення статусу Ялтинського гірсько-лісового природного заповідника на кілька років. Причина – територією заповідника планують прокласти труби газопроводу. Та оскільки - згідно нашого законодавства - будівництво будь-яких об'єктів, не пов'язаних безпосередньо з діяльністю самих заповідників, на їхній території заборонене, вдаються до таких кроків.
До речі, перші спроби спаплюжити Ялтинський заповідник були ще 2005 року. Питання навіть виносилося на розгляд Верховної Ради, та парламент тоді відмовив у відведенні землі під будівництво газопроводу на території заповідника. Тепер зацікавленні структури пішли дещо іншим шляхом, плануючи досягти своєї мети через призупинення статусу заповідника.

- А хіба – згідно законодавства – можна призупинити статус заповідної території?!
- У тім-то й справа, що ні. Це є прямим порушенням чинного в Україні законодавства, тому що в ньому немає такого поняття як призупинення статусу заповідника. Як можна призупинити статус?! Це можна порівняти хіба що з тим, якби запропонувати вагітній жінці, приміром, на 2 місяці призупинити її вагітність. Хіба можна собі таке уявити?! Аж ніяк! Бо такого просто не може бути - народження дитини в такому разі буде знищене. Так самісінько – і з будівництвом газопроводу територією заповідника: це зрушить і винищить найцінніші його куточки, якими має пройти газопровід. Ніхто не хоче враховувати той факт, що саме ця частина заповідника - за рахунок фітонцидів сосни, ялини, інших порід дерев у поєднанні з морським повітрям – якраз і формує той унікальний середземноморський мікроклімат, яким славиться Крим.

- Хто - якщо навіть парламент заборонив! - добивається будівництва там газопроводу?!
- Йдеться про державне підприємство! Більше того, на рівні Криму це питання вже вирішене – кримська влада погодила усі потрібні для будівництва дозволи. Є прецедент і по Дунайському біосферному заповіднику: його територією почали будувати судноплавний хід «Дунай – Чорне море». Безсумнівно, Україні - виходячи з економічних, в тому числі стратегічних і політичних інтересів, - потрібен такий судноплавний хід. Та чому його мають будувати саме по гирлу Бистрому - по ядру цього заповідника?! Тільки тому, що там – підходящі для них глибини?
Фірма «Дельта-лоцман», що займається цим будівництвом, 4 роки тому наполягала, обґрунтовуючи економічну доцільність будівництва по Бистрому, на низькій його вартості. Мовляв, штучний канал в обхід заповідника – це величезні кошти! Та за ці роки у цей канал уже стільки коштів вкладено, що можна було збудувати значну частину штучного русла! За оцінками експертів, воно обійшлося б не більше, як у 140 млн. грн., а вкладено вже 100 млн..
І найголовніше. Якщо навіть відкинути ці економічні питання, хоча вони (як і політичні) дуже важливі для України, не можна забувати, що судноплавний хід по гирлу Бистрому навряд чи колись можна буде запустити повноцінно. Через те, що там є барова частина (коли гирло виходить у море, його глибина з 7-12 м зменшується до 3-4 м), - і це буде вічним об'єктом дночерпальних робіт. Тобто, канал постійно замулюватиметься, що не дозволятиме проходити по ньому великотоннажним судам. Тож наразі створили постійно діючу «воронку», яка висмоктуватиме кошти з державного бюджету. Під кожні чергові вибори під цей проект можна буде списати будь-яку суму...

- Тобто, йдеться про спеціально створений механізм спустошення державної скарбниці?!
- Цей канал і справді існує для відмивання грошей, а не для того, аби Україна від його роботи мала якийсь економічний зиск. Окрім того, чи є в Україні бодай одна державна судноплавна компанія? Ні: всі – приватні. Тоді скажіть на милість: чому за державний кошт має будуватися канал для приватних структур?! Нехай скинуться грошима, збудують собі штучний канал і використовують його! Чому ці компанії повинні на національному багатстві, яким є, безперечно, Дунайський біосферний заповідник, заробляти собі кошти? Що, хтось спитав дозволу в усього населення України?!

- Знаю, що заповідники зараз дуже слабко фінансуються державою і тому не живуть, а животіють, не маючи реальної можливості виконувати свою головну функцію – природоохоронну. Вони беззахисні перед купою туристів, перед забудовниками, які постійно намагаються урвати собі найбільш ласий шматок... Як можна зупинити оцей негативний процес фактичного знищення українських заповідників?
- Відверто кажучи, головна проблема полягає в тому, що ті люди, які ухвалюють рішення, маючи таке право відповідно до свого статусу, як правило, діють, порушуючи закон. Тотально, на всіх рівнях влади – ми бачимо оцей правовий нігілізм: від сільської чи селищної рад до національного парламенту. Громадські екологічні організації тут можуть тільки пропонувати і нашим міністрам, і депутатам Верховної Ради, і обласної ради чи міської – виконувати закони України. А якщо вони їх порушують, то жодна програма підтримки заповідників, жодна система не зможе зарадити ситуації. Звичайно, суттєво може вплинути на ситуацію формування певної громадської думки. І громадські організації України, зокрема – Всеукраїнська екологічна ліга – все роблять для того, аби сформувати таку непримиренну громадську думку щодо негативного ставлення до руйнування заповідників в Україні. І лише зрозумівши, що люди не дозволять далі нищити довкілля, влада зможе зупинитися.
Щоправда, громадськість часто намагаються переконати, що всі проблеми, які стосуються екологічної ситуації в Україні, упираються у відсутність коштів. Фінансування – важлива складова, та не вона є визначальною. Ну як можна змінити ситуацію на краще, якщо в Україні немає ефективної державної екологічної політики?! Термін дії навіть тих документів, які приймалися, уже збіг: приміром, «Основні напрямки державної екологічної політики» були розраховані на 1998-2003 роки.
А на сьогодні в Україні немає жодного (підкреслюю – жодного!) легітимного документу, який би формував державну екологічну політику. І саме виходячи з відсутності державної екологічної політики, ми можемо аналізувати всі наші негаразди. Зараз нове керівництво Мінприроди розробило й затвердило нові пріоритети в екологічній політиці, але це рішення – лише одного природоохоронного відомства, яке насправді одноосібно нічого не вдіє. Як би не хотіло це міністерство покращити стан довкілля, забруднює довкілля зовсім не воно, а діяльність інших! В Україні є три міністерства - Мінпромполітики, МінАП та Міністерство палива й енергетики, - підприємства яких забруднюють навколишнє середовище. І ніякими силами громадські екологічні організації упродовж багатьох років не можуть добитися інтеграції екологічної складової в їх секторальні політики.

- Йдеться про пріоритетність галузей народного господарства України?
- Можна сказати й так. Тобто, насправді урядовці, які формують державну політику в цілому, думають, що спочатку треба розвинути економіку, збудувати заводи, електростанції і т.ін., а потім уже перейматися екологічними питаннями. Та це неправильно. Нам давно слід зупинитися (і про це йшлося ще 1992 р. на Всесвітній конференції ООН, коли представники більшості країн світу чітко сказали: ні, далі так не можна нищити природу) і збалансовано розвивати країну, гармонійно узгоджуючи економічні, соціальні та екологічні чинники. Ця ідеологія збалансовано, або як ще у нас називають – сталого розвитку, насправді є визнаною ідеологією у багатьох країнах світу. А в Україні ще навіть не ухвалена національна стратегія збалансованого розвитку! Тож економіка продовжує розвиватися хаотично, підкоряючись вимогам великого бізнесу, а зовсім не національним інтересам. країни.

- Справді, бізнесмени сьогодні крутять країною, як циган кіньми... З огляду на це, - чи можливо щось реально змінити?
- Ще - і саме через посилення участі громадянського суспільства у прийнятті рішень - можна. Причому різних рішень, – я не говорю про політичні: бо коли уряд минулого року ухвалив Енергетичну стратегію країни, відповідно з якою до 2030 року у нас має бути побудовано ще 22 атомних енергоблоки, чи хтось спитав у громадян України, а їм потрібні оці атомні блоки?! Окрім того, наразі у нас немає дефіциту електроенергії, Україна експортує значну її частину! Та уряд чомусь вирішив саме за рахунок продажу додаткової електроенергії піднімати економіку країни! Але ж вони у нас не запитали, чи хочемо ми за рахунок нових атомних станцій збільшувати ВВП?! А чи стане при цьому краще жити звичайній людині? Хіба населення Рівненщини чи Хмельницької області, коли там збудували атомні станції, відчуло якісь покращення? Скажімо, хіба їм за це зробили менші тарифи?! Ні. А таке поняття, як екологічний ризик, в українських законодавчих документах навіть не зафіксоване.
Та доти, доки в Україні екологічні права не будуть захищені на законодавчому рівні і не існуватиме механізмів їх захисту, і розгортатиметься саме така модель розвитку економіки країни - ресурсоємна, енергоємна, з застарілими технологіями. Замість того, щоб займатись енергозбереженням, про це тільки говорять. А насправді дуже серйозні науковці прорахували, що Україна у багатьох регіонах, використовуючи їх потенціал, сама може забезпечити себе енергією на 100%. Чому тоді населення України має ставати заручником бізнесових інтересів?! Чому ми маємо жити з цими 22-ма новими атомними блоками?! Та вирішити усі ці питання можна лише через активну участь усіх громадян у прийнятті важливих державних рішень - надто тих, що так чи інакше пов'язані з екологічною ситуацією...
Лариса ЧАЙКА

Довідка «УіСС»: сучасний екологічний стан в Україні, за оцінками фахівців, - наслідок діяльності радянської економіки, коли не враховувались екологічні наслідки. Тож наразі українська промисловість і сільське господарство – екологічно одні з найбрудніших у межах колишнього СРСР.
Промисловість – як була, так і залишається перенасиченою хімічними, металургійними та гірничорудними виробництвами, що використовують застарілі технології. Екологічну небезпеку створюють також значні обсяги відвалів пустої породи, золи, шлаків, шкідливі викиди у воду і атмосферу. На території України накопичено більш ніж 17 млрд. т промислових відходів. Їх обсяг щорічно зростає на 1 млрд. т. Це - наслідок дуже щільного розміщення промислових підприємств.
Окрім того, значної шкоди завдано земельному фонду країни. По-перше, землі надмірно забруднені важкими металами, залишками мінеральних добрив, отрутохімікатами. По-друге, упродовж останніх трьох десятиліть його втрати – внаслідок розміщення на родючих землях промислових об'єктів та звалищ твердих промислових відходів - перевищили 22 млн. га. Поширюється також ерозія ґрунтів. Тож загалом щороку руйнується приблизно 200 тис. га земель.