Четвер 28 бер. 2024
Полювання в заказниках та «чарівне слово» в законодавстві

Бурковський О. П., голова Наукової ради Донецької обласної організації Всеукраїнської екологічної ліги

Сутність заповідання зводиться до того, щоб максимально зменшити пряме або опосередковане  антропогенне втручання в природні комплекси та процеси. Саме через це Закон України «Про природно-заповідний фонд України» чітко визначає заборону на полювання в таких об’єктах природно-заповідного фонду (далі – ПЗФ), як природні та біосферні заповідники, національні природні та регіональні ландшафтні парки, заповідні урочища, адже очевидно, що ця діяльність є прямим та істотним чинником втручання в будь-яку природну або напівприродну екосистему. 

Значну частину вітчизняного ПЗФ становлять заказники, які займають близько 2% площі країни, або понад третину всього ПЗФ. Проте ситуація з полюванням, яка склалася в заказниках, виглядає по-іншому, адже законодавство в цьому аспекті не має конкретики. У статті 26 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» зазначено, що: «На території заказника обмежується або забороняється мисливство та діяльність, що суперечить цілям і завданням, передбаченим положенням про заказник» [3].

Отже, лише одне чарівне слово «обмежується» і є тією лазівкою, яка дозволяє полювання на територіях заказників і допомагає мисливцям цим користуватись. У заказниках, як відомо, немає ані адміністрацій, ані тим більше науково-технічних рад, на відміну від об’єктів ПЗФ вищої категорії. Таким чином, видача лімітів та дозволів на полювання в заказниках, по суті, не має будь-якого, навіть формального, наукового обґрунтування. В проекті заказника взагалі може не бути жодної згадки про полювання, його просто не буде в переліку заборонених на території заказнику заходів, а це означатиме, відомий принцип: що не заборонено, то дозволено.

Ситуація, коли як мисливські угіддя використовується майже 80% країни, а  офіційна площа ПЗФ ледь дотягує до 6%, то полювання в заказниках, площа яких коливається в межах 2% площі держави, виглядає нонсенсом. За ідеальних умов площа ПЗФ до 2021 р. має досягти лише 15% загальної площі України. Вочевидь, що навіть у разі повного виконання цих планів співвідношення ПЗФ – мисливські угіддя буде не на користь першого.

Питання лімітів на відстріл тварин сьогодні значною мірою пов’язано із заплутаністю та логічною непослідовністю в підпорядкуванні об’єктів ПЗФ. Це створює потворну химеру в сфері управління екологічною політикою. Особливо гостро це питання постало після проведення децентралізації Міністерства екології та природних ресурсів України в 2012 р.

На сьогоднішній день департаменти екології та природних ресурсів при обласних державних адміністраціях формально погоджують ліміти на відстріл мисливських тварин, які затверджуються наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України, якому підпорядковане Державне агентство лісових ресурсів, що відповідає за полювання та мисливське господарство. Таким чином, виходить, що Мінагрополітики має право карати або милувати тваринний світ ПЗФ, захистом якого, за здоровою логікою, має опікуватися Мінприроди. До речі, в 2015 р. фахівці ФЛЕГ (Forest Law Enforcement and Governance) написали доповідь, в якій проаналізували мисливське законодавство наших найближчих сусідів з ЄС (Польща, Угорщина, Словаччина) і зробили відповідні висновки стосовно наших нормативно-правових актів. Незважаючи на певні вади вітчизняного законодавства, автори все ж таки дають цікавий висновок: «Стаття 1 Закону «Про мисливське господарство та полювання» стверджує, що одним з основних завдань мисливського господарства є охорона диких тварин, що, на практиці, означає підпорядкування мисливських законів принципам охорони навколишнього середовища» [1].

Якщо ж подивитись на реальний стан речей, то виходить все навпаки. Мінагрополітики України через Держлісагентство України втручається в екологічну політику й саме призначає ліміти на відстріл дичини. Так, формально обласні департаменти екології можуть не погоджувати ці ліміти, але виникає питання, чому ліміти встановлюють не відповідні органи екологічної політики, а віддають це на відкуп природокористувачам в особі Держлісагентства? До речі, цікаво було б дізнатися, яке відношення має Держлісагентство до водних угідь, де теж ведеться полювання? 

Але навіть незважаючи на названі управлінські парадокси, є ще ряд вкрай неприємних фактів...

Повний текст статті О. Бурковського